Сообщений в теме: 90

[Дмитрий Федоренко]

http://www.reyestr.c...Review/59182372

Днём видел... Феерический п@здец...

[Богдан]

Что делать? Наверное писать вместо ДНР "ОРДЛО" или "временно оккупированные территории".

Я так понимаю, суду была надана бумажка дныры

суд приобщая и досматривая доказательства назвал бумагу так, как она называется.

Что ни так?

Не может суд приобщая копию паспорта Иванова назвать документ декларацией Петрова.

[Дмитрий Федоренко]

[Богдан]

СТАВКИ СУДОВОГО ЗБОРУ ПОЧИНАЮЧИ З 01.01.2017 РОКУ

[Богдан]

А как Вам это? http://www.reyestr.c...Review/66526144

Номер провадження 3/754/2191/17

Справа №754/5866/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

      17 травня 2017 року суддя Деснянського районного суду м. Києва Колегаєва С.В., розглянувши матеріали, які надійшли з Управління патрульної поліції м. Києва Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, про притягнення до адміністративної відповідальності відносно ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, гр. України, не працюючого, проживаючого в АДРЕСА_1

про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП,

В С Т А Н О В И В :

26 квітня 2017 року о 03 год. 15 хв. водій ОСОБА_1 рухаючись в м. Києві по вул. Жукова, 17, керував автомобілем «Kia Carens», д.н.з. НОМЕР_1, в стані алкогольного сп'яніння. Медичний огляд на стан алкогольного сп'яніння проводився у встановленому законом порядку в присутності двох свідків, за допомогою приладу «Драгер», результати тесту 2.54%, чим порушив вимоги п. 2.9 (а) ПДР.

Відповідальність за порушення п. 2.9 (а) ПДР України передбачена ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Згідно ст. 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Відповідно до ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

В судовому засіданні свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення ОСОБА_1 визнав, та підтвердив зазначені в матеріалах справи обставини, щиро розкаявся, просив суворо не карати.

Вина ОСОБА_1 підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення, результатами приладу «Драгер» та іншими матеріалами справи.

Зважаючи на те, що ОСОБА_1 вперше притягується до адміністративної відповідальності, вину свою у вчиненому адміністративному правопорушенні визнав, щиро кається, суддя приходить до висновку про застосування до ОСОБА_1 такого виду адміністративного стягнення, як усне зауваження.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 283, 284, 291, 22, 23 КУпАП,-

ПОСТАНОВИВ:

Визнати ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Закрити провадження по адміністративній справі відносно ОСОБА_1 за вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, обмежившись усним зауваженням.

Постанова може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня винесення постанови.

[Дмитрий Федоренко]

Оху...ть!!!

А так можно было?

[Богдан]

в ухвалі суду зазначається, що статус потерпілого згідно КПК України, особа набуває автоматично за наявності заподіяння майнової, моральної шкоди. Також необхідно враховувати, що факт заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням може бути остаточно встановлений обвинувальним вироком суду.
Окрім того суд зазначив, що на момент визнання особи потерпілою необхідно виходити із презумпції заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням, враховуючи достатні дані про такий факт. При цьому для визнання особи потерпілою достатньо спричинення особі якогось одного із перелічених видів (моральна, матеріальна) шкоди.
Тобто, на думку суду, особа при залученні до кримінального провадження потерпілим не повинна доводити розмір збитків заподіяних правопорушенням або розмір іншої шкоди. Це повинен встановлювати суд, під час винесення вироку.

[Seeker]

Оху...ть!!!

А так можно было?

[Богдан]

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 

23 серпня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., 
Романюка Я.М., Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради про відшкодування ядерної шкоди заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на Чорнобильській атомній електростанції, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:
 
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області (далі – Управління) про відшкодування шкоди.

Позивачка зазначала, що у зв'язку з виконанням нею службових обов’язків з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 1986 по 1991 рік на роботах у зоні іонізуючого випромінювання її здоров’ю завдано шкоди, внаслідок чого вона отримала ІІ групу інвалідності (довічно), що підтверджується висновком МСЕК від 28 червня 1994 року. 

ОСОБА_1 вказувала, що відповідно до статті 1189 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 25 травня 1963 року, Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» вона має цивільне право на відшкодування ядерної шкоди, заподіяної здоров’ю на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС. 

Станом на квітень 2016 року Управління не виплатило їй, як інваліду ІІ групи, одноразову грошову компенсацію за шкоду, заподіяну здоров’ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». 

Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила стягнути з відповідача на свою користь 62 тис. 10 грн на відшкодування шкоди, пов'язаної з невиплатою їй, як інваліду ІІ групи, відповідачем одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». 

Славутицький міський суд Київської області ухвалою від 27 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 серпня 2016 року, у відкритті провадження у даній справі відмовив на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі з підстав, передбачених статтею 328 ЦПК України.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати вказану ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку цивільного судочинства з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 122 та пункту 5 частини четвертої статті 328 цього Кодексу при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Відмовляючи у відкритті провадження в справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з даним позовом, оскаржувала бездіяльність Управління, яка полягала у невиплаті їй, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Отже, такий спір є публічно-правовим та підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що, пред'являючи позов, ОСОБА_1 просила стягнути з управління соцзахисту на свою користь 6 тис. 770 грн як шкоду, пов'язану з невиплатою щорічної допомоги на оздоровлення, а з урахуванням положень статті 1 ЦПК України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 15 ЦПК України, статей 2, 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України).

Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

У справі, яка переглядається, суд установив, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 просить стягнути з Управління на свою користь 62 тис. 10 грн шкоди, пов'язаної з невиплатою їй, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Оскільки, як зазначає ОСОБА_1, невиплатою Управлінням одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, як інваліду ІІ групи їй завдано шкоди, тобто порушено її цивільне право, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли передчасного висновку про непоширення цивільної юрисдикції на цей спір, тому рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий: В.І. Гуменюк 
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-1093цс17

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1093цс17

http://www.scourt.go...225819B0043F0F9

[Богдан]

Лист вид 12.01.2017 № 9-49/0/4-17

 

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ УЗАГАЛЬНЕННЯ
про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування

 

Висновки

1. Під час розгляду скарг на бездіяльність, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, слідчим суддям необхідно враховувати, що КПК дійсно передбачає внесення до ЄРДР відомостей на підставі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин щодо ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не достатньо об'єктивних даних навіть для попередньої констатації наявності або відсутності ознак складу злочину. Саме тому апелювати на цьому етапі до положень ст. 2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності, недоцільно.

2. Якщо особа звертається з певним документом до органів, відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов'язаних із вчиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то це звернення недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних справах (тобто в порядку Закону України "Про звернення громадян"). Також неправильно (з цих же міркувань) розглядати заяви, які, на думку уповноважених суб'єктів органів досудового розслідування, містять відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст. 214 КПК, а які таких відомостей не містять, - за правилами Закону України "Про звернення громадян", оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна для цих двох видів звернень.

Отже, якщо зі звернення особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчать про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК.

3. З метою належного дотримання процесуальних вимог щодо розгляду скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, слідчим суддям необхідно зважати на те, що такі вимоги не передбачають здійснення оцінки обґрунтованості заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а передбачають лише обов'язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення, які вона надає усвідомлено для реалізації відповідними органами завдань кримінального провадження.

4. Проблемним у судовій практиці є питання моменту, з якого починається обчислення строку звернення зі скаргою на зазначений вид бездіяльності. Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 214 КПК, згідно з якою внесення відомостей до ЄРДР здійснюється не пізніше 24 годин після подання заяви, а також положення ч. 5 ст. 115 КПК, відповідно до якої при обчисленні строків днями не береться до уваги той день, від якого починається строк, 10-денний строк для подання скарги на оскаржуваний вид бездіяльності починається з дня, наступного за тим, в який закінчився перебіг 24-годинного строку для реєстрації відомостей. Наприклад, якщо такий 24-годинний строк завершився о 20 год. 07 жовтня, то перебіг строку оскарження починається з 08 жовтня.

5. Результати аналізу ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна, свідчать про те, що аргументом сторони обвинувачення, яким ця сторона послуговується для підтвердження законності залишення майна у володінні органів досудового розслідування та відсутності підстав для його повернення, є визнання такого майна речовими доказами. Однак слід враховувати, що якщо ці докази були одержані під час обшуку і не були визначені в ухвалі про обшук як майно, для виявлення якого надано дозвіл на обшук, визнання такого майна речовими доказами без звернення з клопотанням про його арешт не може вважатись належним порядком забезпечення правомірності володіння відповідним майном органами досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів щодо зобов'язання повернення такого майна.

6. У ч. 1 ст. 304 КПК встановлено строки звернення особи зі скаргою, у тому числі на бездіяльність, які становлять 10 днів з моменту такої бездіяльності. Однак, на відміну від бездіяльності, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, та бездіяльності, що полягає у нездійсненні окремих процесуальних дій, які слідчий чи прокурор зобов'язані вчинити, бездіяльність з неповернення майна слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту ч. 5 ст. 171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов'язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов'язку у зазначених суб'єктів виникає інший обов'язок - негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов'язку є винятково його виконання. Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого.

7. Результати аналізу судової практики свідчать, що у зв'язку з хибним розумінням скаржниками бездіяльності, яка полягає у нездійснення інших процесуальних дій, які слідчий, прокурор зобов'язані вчинити у визначений КПК строк, слідчі судді приймають багато ухвал про відмову у відкритті провадження відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК з тих підстав, що скарга подається на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка не підлягає оскарженню. Так, бездіяльність, яка підлягає оскарженню відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, передбачає три обов'язкові ознаки: 1) слідчий або прокурор наділені обов'язком вчинити певну процесуальну дію; 2) така процесуальна дія має бути вчинена у визначений КПК строк; 3) відповідна процесуальна дія слідчим чи прокурором у встановлений строк не вчинена. Таким чином, наведена норма дозволяє звернутися до суду зі скаргою не на будь-яку бездіяльність, а лише щодо обов'язків, строк виконання яких чітко регламентований кримінальним процесуальним законодавством.

8. КПК не передбачає обов'язку посадових осіб органів досудового розслідування приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою, оскільки згідно з ч. 2 ст. 55 КПК права та обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Отже, з цього моменту така особа, за відсутності постанови про відмову у визнанні потерпілим, відповідно до ст. 220 КПК може вносити клопотання про вчинення процесуальних дій, які мають бути розглянуті, зокрема і щодо такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про процесуальні права та обов'язки.

Враховуючи наведене, правильною є практика слідчих суддів, які відмовляють у відкритті провадження за скаргами, зумовленими бездіяльністю щодо визнання потерпілим, оскільки КПК не зобов'язує вчиняти такі дії слідчого чи прокурора. Водночас слід зважати, що потерпілий може звертатись з іншими клопотаннями, пов'язаними з його статусом, до слідчого та прокурора, бездіяльність щодо реагування на які є предметом оскарження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

9. Слідчим суддям необхідно враховувати, що якщо особа звернулась із клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії, однак воно залишилось без реагування або без належного реагування (наприклад, не було розглянуте або було розглянуте в частині) слідчого, то в такому випадку правомірним є оскарження такої бездіяльності відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. Однак, якщо клопотання розглянуто, а в його задоволенні було відмовлено, то така відмова є предметом оскарження винятково відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК.

Водночас слід зважати і на те, що бездіяльність стосовно відсутності реагування на відповідні клопотання про вчинення певних процесуальних, зокрема слідчих (розшукових) дій, може бути предметом оскарження лише тоді, коли скаржник попередньо ініціював вчинення таких дій, звертаючись з відповідним клопотанням до слідчого. За відсутності такого попереднього клопотання слідчі судді приймають обґрунтовані рішення про відмову у відкритті провадження за скаргою.

10. Правова природа оскарження постанов про закриття кримінального провадження слідчого та прокурора передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку закриття кримінального провадження посадовими особами органів досудового розслідування, а й підстав його закриття.

11. Особливість розгляду скарг на постанову про закриття кримінального провадження полягає в тому, що КПК передбачає альтернативний порядок оскарження постанов про закриття кримінального провадження, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 284 КПК прокурор протягом 20 днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв'язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом 10 днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Таким чином, крім процесуальної можливості оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження до слідчого судді, відповідна особа може оскаржити таку постанову і звернувшись до прокурора. Враховуючи наведе, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли під час розгляду слідчим суддею скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження виявляється, що ця постанова вже скасована прокурором, що призводить до закриття провадження з розгляду скарги слідчим суддею.

За умови встановлення наведених обставин, крім рішення про закриття провадження, слідчі судді приймають рішення про залишення скарги без розгляду або про відмову у задоволенні скарги. Водночас, враховуючи те, що ст. 305 КПК, у тому числі для випадків розгляду такої скарги, передбачає процесуальну можливість закриття провадження, саме таке процесуальне рішення слід приймати за відповідних обставин.

12. Складності у судовій практиці виникають під час вирішення питання дотримання строків звернення зі скаргою на постанову про закриття провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК скарга на рішення слідчого чи прокурора може бути подана особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці досить частими є випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом.

У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови.

13. Враховуючи важливість інституту закриття кримінального провадження для належної реалізації прав осіб, пов'язаних із вчиненням кримінального правопорушення, ухвали слідчих суддів, які постановляють за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження, мають містити відповіді на всі доводи скаржника, які зумовили звернення до слідчого судді.

14. Однією з підстав зупинення досудового розслідування, вичерпний перелік яких регламентований ст. 280 КПК, є те, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Зупинення досудового розслідування з цієї підстави передбачає існування формальних підтверджень наведених обставин і обґрунтовану констатацію відповідних фактів посадовими особами органів досудового розслідування. Зокрема, констатації факту переховування особи має передувати вчинення сукупності дій, спрямованих на визначення його місцезнаходження. Недотримання наведених вимог призводить до скасування слідчими суддями процесуальних рішень про зупинення досудового розслідування. Одноразова неможливість вручення процесуального документа не може сама по собі свідчити про те, що особа переховується від органів слідства.

15. Розглядаючи скарги на зупинення досудового розслідування, необхідно враховувати, що зупинення розслідування у кримінальних провадженнях щодо декількох підозрюваних з підстав, які стосуються лише одного підозрюваного, фактично може перешкодити реалізації своїх прав у кримінальному провадженні іншому підозрюваному. З огляду на це у судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ є випадки скасування постанов слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, якщо таке зупинення було зумовлено підставами стосовно одного підозрюваного у провадженнях, які здійснюються щодо декількох підозрюваних. Під час розгляду цієї категорії скарг необхідно з'ясувати можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо особи, обставини кримінального провадження стосовно якої зумовлюють зупинення досудового розслідування, оскільки цього вимагають положення ч. 3 ст. 280 КПК, у якій встановлено, що якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних.

16. Під час розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, необхідною передумовою прийняття правильного рішення щодо наявності чи відсутності реальних загроз для осіб, до яких може бути застосовано заходи безпеки, перелік яких регламентований Законом України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", є належна оцінка всіх обставин справи, зокрема, виду суспільно небезпечного діяння, потенційних чи реальних підозрюваних, їх дій після початку досудового розслідування тощо. Слідчі судді зобов'язані здійснювати належний контроль за дотриманням гарантій, встановлених нормативно-правовим актом, метою якого є захист осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

17. Неоднаково у судовій практиці вирішується питання формулювання резолютивної частини ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, оскільки в одних випадках у таких ухвалах слідчі судді обмежуються формулюванням рішення про скасування постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки, а в інших поряд із таким рішенням зобов'язують посадових осіб органів досудового розслідування вжити конкретних заходів безпеки.

Формулювання резолютивної частини в таких випадках залежить від конкретного предмета розгляду: якщо слідчим чи прокурором не було належним чином розглянуто питання про застосування заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя може їх зобов'язати відповідне питання розглянути; якщо ж таке питання було розглянуте і особі було необґрунтовано відмовлено в застосуванні заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя уповноважений зобов'язати відповідальну особу такі заходи застосувати.

18. По-різному вирішуються і питання формулювання положень резолютивної частини ухвали слідчого судді в разі скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. В одних випадках слідчі судді постановляють рішення зобов'язати слідчого визнати скаржника потерпілим, а в інших - обмежуються рішенням про скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. Перший з наведених підходів не враховує положень кримінального процесуального законодавства, яке не передбачає прийняття процесуального рішення про визнання потерпілим. Саме тому за умови скасування відповідних постанов слідчим суддям доцільно в резолютивній частині формулювати рішення лише про таке скасування.

19. Розглядаючи скарги на постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, слід зважати на те, що відповідно до ч. 1 ст. 40 КПК слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Згідно з ч. 5 ст. 40 КПК слідчий, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку забороняється. Таким чином, розглядаючи скарги на відмову в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, слідчим суддям необхідно співвідносити вимоги ст. 220 КПК з іншими процесуальними вимогами щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, зокрема встановленими ст. 40 КПК. Саме тому слід зважати на те, що процесуальне законодавство не передбачає обов'язку посадових осіб органів досудового розслідування вчиняти всі дії, які ініціюються учасниками кримінального провадження, оскільки такі дії в певних випадках можуть бути недоцільними, а інколи - передчасними або взагалі перешкоджати досягненню завдань кримінального провадження.

20. Результати аналізу судової практики розгляду скарг на рішення, дії, бездіяльність під час досудового розслідування свідчать про те, що в окремих випадках недотримання встановленого строку їх розгляду зумовлено незалежними від слідчого судді причинами. Зокрема, це стосується строків витребування матеріалів кримінального провадження, дослідження яких є невід'ємною умовою прийняття обґрунтованого рішення за результатами розгляду скарги на постанову слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження. Незважаючи на те що стосовно цієї категорії скарг встановлено більш тривалий строк розгляду, порівняно з іншими скаргами, згідно з інформацією, наданою апеляційними судами, процесуальні строки в таких випадках порушуються через те, що витребувані матеріали надходять на запит суду лише через 7 - 10 днів з моменту їх витребування.

21. У контексті вирішення питання про дії суду в разі відсутності скаржника, який заявив клопотання про розгляд скарги без його участі, а також належним чином повідомленого скаржника, який не з'явився на такий розгляд, слід зважати на те, що слідчим суддям доцільно у таких випадках залишати скаргу без розгляду.

22. Правильною є практика судів апеляційної інстанції, які в разі неправильного застосування слідчим суддею положень частин 2 і 4 ст. 304 КПК, скасовують відповідні ухвали, а скарги направляють на розгляд слідчому судді для прийняття процесуального рішення (задоволення скарги чи відмови в її задоволенні або повернення чи відмови у відкритті провадження з інших підстав тощо), з урахуванням викладених у рішенні суду апеляційної інстанції мотивів. З огляду на це, суд апеляційної інстанції уповноважений скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу винятково стосовно підстав повернення чи відмови у відкритті провадження за скаргою (наприклад, визнати, що скарга подана з дотриманням встановленого КПК строку, або визнати, що відповідне рішення, дія чи бездіяльність підлягають оскарженню). Це зумовлює новий розгляд скарги слідчим суддею місцевого суду.

23. Різні рішення, з огляду на недостатню врегульованість цього питання у процесуальному законі, суди апеляційної інстанції приймають в разі констатації неправильного вирішення слідчим суддею питання щодо підстав для повернення скарги чи відмови у відкритті провадження за нею. В одних випадках в ухвалах апеляційних судів зазначається про направлення скарги особи на розгляд слідчому судді по суті, а в інших - поряд із висновком стосовно неправильного вирішення процесуального питання приймається рішення про направлення скарги слідчому судді для вирішення питання про відкриття провадження.

У зв'язку із цим необхідно враховувати, що суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді в межах заявлених нею вимог і не наділений повноваженням перевіряти відповідність скарги на рішення, дії чи бездіяльність усім вимогам, встановленим главою 26 КПК. Так, наприклад, констатуючи неправомірність відмови у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції не уповноважений здійснювати перевірку дотримання особою строків звернення з відповідною скаргою до слідчого судді. Таким чином, прийняття судом апеляційної інстанції рішення про направлення скарги слідчому судді для розгляду по суті може бути передчасним, оскільки поряд із факторами, які стали підставою апеляційного оскарження, процесуальне значення мають й інші фактори, які можуть свідчити про неможливість розгляду скарги по суті. Отже, під час підготовки ухвал суддям апеляційної інстанції доцільно в резолютивній частині використовувати формулювання, які передбачали б виконання слідчим суддею всіх процесуальних вимог, пов'язаних з розглядом скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування, а не лише її розгляд по суті.

 

Голова Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ

Б. І. Гулько

[Богдан]

Право користування житлом може бути припинено судом на підставі ст. 406 ЦК України – «припинення сервітуту», при цьому користувач виселяється (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-2931цс16)

 

 П О С Т А Н О В А

                                                                                           І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

15 травня 2017 року

 

                           м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

суддів:

 

Охрімчук Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Козелецький районний сектор Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації.     

Позивачка зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, зареєстрованим КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року, однак у цьому будинку не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2.

У будинку АДРЕСА_1 зі згоди позивачки поселились її син з дружиною    ОСОБА_2, шлюб між якими розірвано на підставі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 2 липня 2014 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з реєстрації не знялась, проте проживає в іншому місці.

Посилаючись на те, що добровільно знятись із реєстрації у спірному житловому будинку відповідачка відмовляється, без поважних причин не проживає в цьому будинку понад 6 місяців, позивачка просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування жилим приміщенням з підстав, передбачених статтями 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР).

До початку розгляду справи позивачка змінила предмет позову, посилаючись на те, що відповідачка відмовляється добровільно виселитись із належного їй житлового будинку та знятись із реєстрації, чим порушує її право як власника будинку володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним житловим будинком з підстав, передбачених статтями 317, 319, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шляхом виселення з нього відповідачки та зняття її з реєстрації в Козелецькому районному секторі Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області.

У березні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що після розірвання шлюбу колишній чоловік, ОСОБА_3, виселив її з донькою з будинку, їхніх особистих речей не повернув.

Козелецький районний суд Чернігівської області рішенням від  11 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: виселив ОСОБА_2 із житлового будинку АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив. У задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_2 суд також відмовив.             

Апеляційний суд Чернігівської області 15 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_2 суд задовольнив: вселив ОСОБА_2 у житловий будинок за вказаною адресою.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ    ухвалою 23 грудня 2015 року рішення апеляційного суду залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 22 лютого, 6 квітня (дві ухвали), 1 і 6 червня, 27 вересня і 19 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року.            

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

 Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Крехаївської сільської ради Козелецького району Чернігівської області та зареєстрованого в КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року.

ОСОБА_1 з 16 березня 1989 року зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2.

Її син ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2, у зв’язку із чим остання була вселена до житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1, і яка як власник надала право ОСОБА_2 користуватися цим житловим будинком.

Згідно з довідкою про склад сім’ї від 27 вересня 2013 року до членів сім’ї  ОСОБА_2 належали ОСОБА_3 – колишній чоловік та ОСОБА_4 – дочка.

Згідно із заявою ОСОБА_1 до сільської ради від 14 липня 2014 року ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 виселилась зі спірного житлового будинку 6 липня 2014 року разом з дитиною і на час розгляду справи судом за вказаною адресою не проживала. 

Відповідно до акта від 30 січня 2015 року, складеного депутатом Крехаївської сільської ради та членом виконкому Крехаївської сільської ради в присутності власника житлового будинку ОСОБА_1 було оглянуто зазначений житловий будинок та встановлено, що ОСОБА_2 у ньому не проживає, особистих її речей немає.

Згідно з довідкою виконкому Крехаївської сільської ради ОСОБА_2 зареєстрована АДРЕСА_1, але фактично проживає АДРЕСА_3, починаючи із  6 липня 2014 року.

ОСОБА_2 відмовляється добровільно знятись з реєстрації у спірному житловому будинку.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що в силу положень частини другої статті 64, частини четвертої статті 156 ЖК УРСР відповідачка не була членом сім’ї власника спірного житлового будинку, оскільки ніколи не проживала разом з нею у спірному житлі, не вела з нею спільного господарства.  Отже, відповідно до положень статті 391 ЦК України позивачка як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідачка добровільно відмовилась від користування чужою власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що за наявності факту проживання відповідачки із сином власниці спірного житлового будинку та спільного користування цим житлом ОСОБА_2 відповідно до положень статті 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України має право на користування зазначеним будинком, у чому колишній чоловік чинить їй перешкоди.    

Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року (№ 6-26949ск15) суд касаційної інстанції зазначив про те, що з урахуванням норм статті 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, позивачка, яка забезпечена житлом в іншій квартирі, співвласником якої вона стала в порядку приватизації, не має права користування спірною квартирою, власником якої є її колишній чоловік.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 64, 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.  

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушним.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, у якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв’язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового будинку, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним.

Відповідачка спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після розірвання шлюбу з сином позивачки вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, у якому проживає.   

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.

Такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції.

З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, є обґрунтованим. 

Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, помилково застосували до спірних правовідносин норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:   

- від 27 січня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду, зазначивши, що норми статті 405 ЦК України слід застосовувати саме до членів сім’ї, за якими зберігається право користування житловим приміщенням, яке не належить їм на праві власності, за умови відсутності такого користувача в ньому не більше року, а не до колишніх власників житлового приміщення;

- від 22 лютого 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції у незміненій частині та суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком зі зняттям їх з реєстрації та усунення перешкод позивачу у здійсненні права користування і розпорядження цим будинком шляхом виселення позивачів зі спірного будинку, оскільки право членів сім’ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, на користування цим жилим приміщенням може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є, однак відповідачі не були членами сім’ї позивача; 

- від 6 квітня 2016 року (№ 6-37459ск15) та 1 червня 2016 року, у яких суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справ на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи;

- від 19 жовтня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірного житлового будинку, оскільки відповідачі у встановленому законом порядку зареєструвались у цьому будинку, вони є колишніми членами сім’ї позивача, отже, у законний спосіб набули право користування житловим приміщенням у спірному будинку;

 - від 6 червня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з припиненням права власності колишнього власника на спірне приміщення втрачається й право користування ним у членів його сім’ї, тому відповідачка, яка вселилась до спірної квартири та проживає в ній як член сім’ї колишнього власника квартири, з яким вона перебувала в шлюбі та який розірвано, не має права користування спірною квартирою;

- від 27 вересня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що особа, будучи членом сім’ї попереднього власника спірної квартири, із переходом права власності до нового власника, втратила право користування нею, оскільки воно є похідним від прав власника, членом сім’ї якого вона була, а її реєстрація у квартирі обмежує право власності нового власника, зокрема, користування і розпорядження своїм майном.  

Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

На обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, яка переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала постанову від            5 листопада 2014 року, у якій Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що аналіз норм статей 383, 391, 405 ЦК України та статті 156 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї.

Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 червня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої  статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

[Богдан]

Законопроект №6232 про внесення змін до процесуальних кодексів, який був розглянутий та прийнятий Верховною Радою у відносно рекордні півроку, став об’єктом для досліджень багатьох правників та журналістів.

Звичайно ж, найбільшу увагу привертають зміни, що стосуються безпосередньо ведення судового процесу: адвокатська монополія, малозначні спори, зразкові та типові справи, електронний суд, заходи процесуального примусу та багато іншого. Натомість невелика увага приділяється четвертому розділу законопроекту, в якому зазначені зміни, що вносяться більш ніж до 25 законодавчих актів.

Зокрема, зміни вносяться до Закону "Про судовий збір", зокрема в частині ставок судового збору.

На законодавчому рівні закріплюється максимальний розмір судового збору, який може сплачуватись юридичною особою за подання позовної заяви майнового характеру. Так, за подання до суду такої заяви сплачується судовий збір у розмірі 1,5% ціни позову, але не менше 1 і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму. Аналогічна максимальна межа встановлюється і за подання позовних заяв (майнового характеру) до господарського та до адміністративного судів. Зауважимо, що, як повідомив голова парламентського комітету з питань правової політики і правосуддя Руслан Князевич, в первинному тексті законопроекту (що приймався в першому читанні), пропонувалось збільшити мінімальний розмір судового збору та підняти його з 1,5% до 2% ціни позову, однак в подальшому від цієї ідеї відмовились.

Зменшується розмір судового збору, що справляється за подання заяви про видачу судового наказу, з 0,5 (для юридичних осіб) чи 0,2 (для фізичних осіб) до 0,1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Водночас встановлюється вимога про сплату судового збору за подання заяви про скасування судового наказу у розмірі 0,05 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (до цього за подання такої заяви судовий збір не справлявся). Аналогічні розміри встановлені і за подання відповідних заяв в господарському процесі.

Спочатку законопроектом планувалось переглянути ставки судового збору, однак під час його доопрацювання ці положення прибрали. Водночас, як повідомила пресі народний депутат Олена Сотник, судовий збір не підвищується для суду першої інстанції, однак для тих, хто захоче подати апеляцію або касацію, підвищується. Так, згідно положень законопроекту ставка судового збору за подання апеляційної скарги збільшується з 110% до 150% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, а за подання касаційної скарги – з 120% до 200% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви в розмірі оспорюваної суми.

Саме це положення викликало певний резонанс серед громадськості та юристів. У ЗМІ з'явились заголовки новин на кшталт «Суди для багатіїв», а народний депутат від партії «Батьківщина» Юрій Одарченко прокоментував це положення, навівши для прикладу таку ситуацію: «…Простий українець не отримав судову повістку, бо за цим законом її опублікували на якомусь сайті, про який він не знає, і банк стягнув з нього, припустимо, 5 тисяч гривень. Так от, щоб оскаржити це рішення, українець має сплатити – увага! – державі 2,4 тисячі гривень, а за касаційну  скаргу – 3,2 тисячі гривень при ціні позову 5 тисяч гривень…».

Зрозуміло, що зростання розміру ставки судового збору за оскарження судових рішень певним чином обмежить права незадоволених сторін процесу на таке оскарження, однак варто визнати, що ставки судового збору не вперше так радикально підвищуються (згадати хоча б 2015 рік), а судових справ на розгляді у судах залишається все ще значна кількість. До того ж, можливо, збільшення розміру судового збору сприятиме розвитку в Україні медіації, посередництва, переговорів як альтернативних по відношенню до судового способів вирішення спорів, які, до речі, надзвичайно поширені за кордоном. Також, варто зауважити, що рішення по деяких категоріях справ (наприклад, малозначних спорах) взагалі не можна оскаржувати в касаційній інстанції згідно згаданого законопроекту (окрім певних винятків), а тому збільшення ставок судового збору їх не стосуватиметься.

Скасовується плата за видачу дубліката судового наказу та виконавчого листа та за роздрукування технічного запису судового засідання.

Запроваджується пільговий коефіцієнт 0,8 для пониження розміру ставки судового збору, який встановлюється профільним законом, у разі подання до суду процесуальних документів в електронній формі, а не паперовій. Це пов’язано із запровадженням так званого електронного суду. Тобто суд розглядатиме справу за матеріалами в електронній формі, хоча й залишається можливість подати в суд та отримати від суду документи у звичайній паперовій формі, однак потім апарат суду переводитиме документи в електронну форму. Як зазначалось вище, подача документів до суду в електронній формі коштуватиме дешевше, до того ж сплачувати судовий збір можна буде і онлайн.

Із пільговиків по сплаті судового збору виключаються Пенсійний фонд України та його органи, органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України, місцеві адміністрації та органи Держпраці,які в подальшому зобов’язитимуться сплачувати судовий збір на загальних умовах.

Закріплюється можливість сплати судового збору не лише готівковим чи безготівковим способом, але й через платіжні системи в Інтернеті у режимі реального часу.

Передбачається можливість повернути 50% сплаченого судового збору, зокрема, у таких випадках: у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення, відмови позивача від позову чи визнання позову відповідачем. Як зазначалось вище, це положення сприятиме мирному врегулюванню спору за допомогою альтернативних способів та знаходженню консенсусу між сторонами.

Встановлюється перелік умов, за наявності яких суду надається право відстрочити або розстрочити сплату судового збору. Зокрема, це допускається, якщо розмір судового збору перевищує 5% розміру річного доходу позивача. Тобто, якщо людина отримує щомісяця 3200 грн, то їй можуть відстрочити чи розстрочити сплату судового збору, якщо його розмір складає більше 1920 грн. Окрім цього, допускається відстрочення чи розстрочення судового збору, якщо позивачами є військовослужбовці; батьки дитини до 14 років або дитини-інваліда, якщо інший з батьків не сплачує аліменти; одинокі матері (батьки) дитини до 14 років або дитини-інваліда; члени малозабезпеченої чи багатодітної сім'ї; якщо позивач діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Також суд може відстрочити чи розстрочити сплату судового збору, якщо подано позов про захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав чи про відшкодування шкоди здоров'ю.

Як бачимо, досить цікавими є положення, що засвідчують одночасне підвищення ставок судового збору за оскарження рішень суду, і  можливість повернути частину сплаченого судового збору при мирному врегулюванні спору. Водночас можна зауважити, що законодавцем з невідомої причини залишено поза увагою колізійне питання про звільнення споживачів від сплати судового збору, що є дуже болючим для практиків. Також поки що в українських судах не запрацював (і не відомо коли запрацює) електронний суд (в розумінні нового законопроекту) і, як наслідок, звертатись до суду в електронній формі неможливо. Тому повністю оцінити вплив та значення положень нового закону стосовно судового збору  можна буде лиш після запуску електронного суду та ухвалення перших судових рішень з цих питань.

http://protokol.com....o_sudoviy_zbir/

[Дмитрий Федоренко]

Отлично, *лять!

Суд всё больше и больше недоступен как инструмент решения споров...

[Богдан]

Верховний Суд України, зважаючи на практику Європейського Суду з Прав Людини, скасував вирок через констатовані в рішенні Європейського Суду порушення під час розслідування у кримінальній справі.

Так, суди України розглянули справу про крадіжку в особливо великих розмірах та подвійне вбивство.

Суди всіх інстанцій, розглянувши справу, винесли рішення про довічне позбавлення волі з конфіскацією всього майна.

Захист з рішенням судів не погодився та звернувся до Європейського суду з прав людини.

2 лютого 2017 року ЄСПЛ одноголосно виніс рішення у справі “Кулик проти України” і констатував порушення положень ряду статей Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: щодо поваги до людської гідності, права на особисту недоторканність та право на справедливий суд.

Як вказано в Скарзі гр. Кулик висловив бажання побачитися з адвокатом до першого допиту. Проте того ж дня у присутності працівників міліції і у відсутність адвоката він зізнався у скоєнні подвійного вбивства, і органи влади визнали це в якості доказу,хоча були й інші докази винуватості заявника. У зв'язку з цим Суд визнав порушення права підсудного на захисника.

У зв'язку зі встановленням ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судами Кулик звернувся до ВСУ із заявою про перегляд судових рішень. Посилаючись на висновки, викладені в рішенні «Кулик проти України», він заявляє, що обмовив себе через тиск та надавав первинні свідчення без участі захисника.

ВСУ задовольнив заяву засудженого, скасував вироки та направив справу на новий розгляд.

Верховний Суд зазначив, що хоча на підставі наявних у нього документів не може вирішити, чи надав заявник зізнавальні показання 1 лютого 2003 року добровільно або під тиском органів влади, ніщо не свідчить про те, що заявнику було надано правову допомогу до 3 лютого 2003 року, коли адвокат, найнятий дружиною заявника, був залучений до провадження. Дослідивши факти справи, суд дійшов висновку про відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на юридичну допомогу до зазначеної дати.

Крім того, ВСУ вважає, що цим обмеженням було порушено право на захист, оскільки, встановлюючи провину заявника у вчиненні вбивств, національний суд посилався на зізнання заявника, здійснене на початковому етапі слідства за відсутності адвоката. Хоча були інші докази провини заявника, Суд не може залишити без уваги ймовірний значний вплив первинних зізнавальних показань заявника на подальший хід кримінального провадження відносно нього.

У зв'язку з цим ВСУ дійшов висновку, що мало місце порушення права Кулика на отримання правової допомоги на початкових етапах провадження.

Відповідну правову позицію ВСУ сформулював у Постанові від 9 жовтня 2017 року у справі №5-159кс.

 

Адвокат Сергій Гула

[Богдан]

Українським банкам заборонили безпідставно вимагати у клієнтів гроші за застарілими боргами.

Розглядаючи справу №6-2891цс16, Верховний суд погодився визнавати переривання строків позовної давності тільки в одному випадку – якщо людина вносила платіж без примусу. У всіх інших випадках, строки позовної давності не перериваються. Тобто банк може судитися за старим кредитом лише протягом 3 років з моменту неплатежу, – повідомляє UBR.

“Багато великих банків в розпал кризи не справлялися пачками проблемних кредитів, і не подавали вчасно до судів на боржників (особливо по невеликих заборгованостях). І тепер, коли почали розгрібати портфелі неповернень, стали виявляти, що забули подати позови 8-10 років тому. Згідно із законом, вони свій шанс втратили: потяг пішов, адже у них було тільки 3 роки, щоб запустити тяжбу”, – пояснив старший партнер адвокатської компанії “Кравець і партнери” Ростислав Кравець.

“Банки почали стали вигадувати всілякі хитрощі, щоб маніпулювати часом. Наприклад, знаходять у людини зарплатну карту і списують без відома боржника якийсь платіж – наприклад, штрафну санкцію за непогашення. І після цього подають в суд. Ніби як відлік часу починається з цього платежу, і можна ще судитися 3 роки. Так ось своїм свіжою постановою ВСУ заборонив такі ігри. Він постановив, що новий відлік трьох років може вестися тільки якщо людина сама (з власної волі) щось заплатила банку. Якщо немає – переривання строку позовної давності не було. І банк не може ні на що претендувати”, – додає експерт.

Історії з насильницьким стягненням боргів через довгі роки останнім часом стають все більш поширеними. Найчастіше людина вже забула, що мав банку по, наприклад, картковому кредиту якусь суму (найчастіше невелику – до 1000 грн.), І давно покинула цю фінустанову. Але через роки, вона, помінявши кілька робіт, потрапляє в цей же банк в новій якості – черговий роботодавець випускає йому там зарплатну карту. І працівник банку несподівано по паспорту наривається в системі своєї фінустанови грішок з кредитним неповерненням. І ось тоді він відривається на повну котушку: нараховує на цю заборгованість всі пені і штрафи за пропущене десятиліття, і розмір боргу зростає до десятків тисяч гривень. І як тільки людина отримує на нововипущену зарплату перший оклад, йому автоматично списують всю суму в рахунок погашення позики. Боржник отримує від банку дві смски поспіль – про зарахування коштів на рахунок і про їх списання.

Тільки коли людина звертається в банк, йому пояснюють, що запущено списання старого боргу, і він не скоро побачить свою першу зарплату на новому місці.

«На жаль проблема пропуску позовної давності для банків і позичальників є досить гострою. Особливо це стосується тих боргів, які банки передавали дружнім факторинговим компаніями, або які були продані в процесі ліквідації банків. У цьому випадку банки змушені йти на хитрощі щоб продовжити можливість звернень до суду з позовними заявами, а позичальники використовують весь арсенал доступних їм засобів для переконання судів в зворотному», – зазначив юрист ЮК «Волхв» Віктор Дубовик.

Проблему визнають і інші юристи, відзначаючи, що банкіри не гребують нічим.

«Банки все частіше вдаються до нечесної юридичної практики, з метою створення фіктивних підстав для переривання позовної давності та стягнення заборгованості по неліквідним кредитним договорам», – сказав юрист АТ «Макмел» Микола Ференцюк.

Одночасно фінансисти стали переписувати свої типові договори, додаючи пункти, що суперечать чинному законодавству, і порушують позовні терміни.

«В останні роки банки намагаються вписувати до кредитних договорів збільшення строків позовної давності або навіть продовження їх до повного виконання сторонами зобов’язань. Крім того, за старими кредитними договорами, в яких банки вписували загальні строки позовної давності у три роки, багато банків намагаються стягувати заборгованість навіть після закінчення термінів позовної давності, але в більшості випадків суди відмовляють у таких позовах саме з причини пропуску строків позовної давності», – розповів керуючий партнер АО «Suprema Lex» Віктор Мороз.

І навіть навів конкретні приклади.

«У подібних історіях були помічені такі структури як Приватбанк, Укрсоцбанк, ОТП, Райффайзен і ряд інших фінустанов», – зауважив Мороз.

Юристи не радять людям терпіти, і рекомендують відразу йти в суд, як тільки банк став без дозволу списувати застарілі борги з рахунків.

«Позичальник може звернутися в банк з вимогою повернути помилково списані з рахунку кошти і, якщо банк погодиться з такою вимогою, отримати кошти, списані після закінчення термінів позовної давності, в межах трьох банківських днів. Проте, вважаю, що банки будуть відстоювати законність списання таких сум і повертати їх необхідно буде через суд, а це може зайняти роки», – визнав Мороз.

[Друид]

Интересный текст, ну как жеж тяжело читается из за ошибок копирайтеров, очень тяжело вникнуть в смысл напечатанного

[Богдан]

Новые ставки судебного сбора

[Дмитрий Федоренко]

Оху*ть...

Про суды смело можно забыть.

[Богдан]

ВАСУ: Вирок суду щодо наявності в діях контрагента ознак фіктивного підприємництва НЕ є підставою для висновку про порушення іншим контрагентом податкового законодавства (№ К/800/6508/17 від 06.12.2017)

03.01.2018

Автор: Кірюшин Артем Андрійович

Фабула судового акту: Як правило податкові органи при наявності ознак фіктивного підприємництва з боку одного з контрагентів вважають, що з боку іншого контрагента наявні порушення податкового законодавства. Але ж "не все так однозначно"...

У даній справі підприємство придбало товар у іншого підприємства щодо якого фіскалами під час перевірки встановлені ознаки фіктиктивного підприємництва. Водночас такий факт встановлений також і вироком суду щодо директора підприємства-продавця.

У зв`язку із цим ДФС зроблено висновок про наявність в діях підприємства-покупця порушень податкового законодавства та застосовано відповідні санкції.

Вказане податкове повіждомлення-рішення було оскаржено в порядку адміністративного судочинства.

Судом першої інстанції адміністративний позов було задоволено з підстав того, що матеріалами справи підтверджується виконання позивачем зі своїм контрагентом господарських операцій, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень, враховуючи, що висновки викладені в акті податкової перевірки не узгоджуються з нормами матеріального права, не довів правомірності прийнятого ним податкового повідомлення-рішення.

Натомість суд апеляційної інстанції вказану постанову скасував та у задоволенні позову відмовив.

Проте ВАСУ рішення апеляційного суду скасував та залишив в силі постанову місцевого суду.

Мотивуючи таке рішення ВАСУ зазначив, що ч. 4 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

При цьому, передбачене статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні.

У вироку суду, який відповідачем надано як доказ порушення податкового тзаконодавства з боку позивача встанловлений лише факт наявності ознак фіктивного підприємництва з боку підприємства-продавця. Натомість факт наявності ознак такого злочину з боку підприємства-покупця взагалі не встановлювався.

Таким чином,  вказана обставина не є безумовною підставою для висновку про порушення позивачем податкового законодавства, оскільки норма частини четвертої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до відповідальності), а не щодо інших осіб.

                                                      

 ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

"06" грудня 2017 р.                                                                                                                         м. Київ                                        

К/800/6508/17

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі   Приходько І.В. Бухтіярової І.О. Веденяпіна О.А.   при секретарі судового засідання   Бовкуні В.В.

за участю представників сторін: позивача - не з'явився,

                                                           відповідача -  Бурян М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Комунального підприємства «Харківські теплові мережі»

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017

у справі № 820/2866/16

за позовом  Комунального підприємства «Харківські теплові мережі»

до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби

про скасування податкового повідомлення-рішення,  

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2016 року Комунальне підприємство «Харківські теплові мережі» (далі - позивач, КП «Харківські теплові мережі») звернулось до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби (далі - відповідач, СДПІ з обслуговування ВП у м. Харкові МГУ ДФС), в якому просило суд скасувати податкове повідомлення-рішення від 13.05.2016 № 0000134100.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2016 адміністративний позов задоволено повністю: скасовано податкове повідомлення-рішення від 13.05.2016 № 0000134100.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017 постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2016 скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив змінити постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017 та залишити без змін постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2016.

Відповідач в судовому засіданні проти доводів касаційної скарги заперечував, вважає оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції законним, обґрунтованим та прийнятим у відповідності до норм діючого законодавства, а тому просив суд касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Крім того, відповідач заявив клопотання про здійснення процесуального правонаступництва, надав відповідні документи, які були розглянуті судом на підставі положень статті 55 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права,  колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає  задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 18.04.2016  по 20.04.2016, на підставі наказу від 05.04.2016  № 122, згідно із підпунктом 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпунктом 78.1.4 пункту 78.1 статті 78, статті 79, пункту 82.2 статті 82, пункту 85.9 статті 85 Податкового кодексу України, посадовою особою СДПІ з обслуговування ВП у м. Харкові МГУ ДФС була проведена документальна позапланова невиїзна перевірка КП «Харківські теплові мережі» з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств за період 2012-2013 роки по взаємовідносинах з ТОВ «Українська нафтогазова компанія» за серпень 2012 - травень 2013, липень 2013 - вересень 2013, за результатами якої складено акт від 21.04.2016  № 36/28-09-41-14/31557119 та зроблено висновок про порушення позивачем вимог пунктів 198.1, 198.2, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, що призвело до завищення податкового кредиту на загальну суму 23 321 153,00 грн.; підпункту 138.1.1 пункту 138.1, пункту 138.2, пункту 138.8 статті 138 Податкового кодексу України, внаслідок чого завищено суму собівартості придбаних та реалізованих товарі (робіт, послуг) на загальну суму 122 266 098 грн.; пункту 200.1 статті 200 Податкового кодексу України.

На підставі зазначеного акту податкової перевірки відповідачем 13.05.2016 було прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000134100, яким позивачу зменшено розмір від'ємного значення суми податку на додану вартість в сумі 2 679 108 грн.

Як слідує з акту перевірки від 21.04.2016  № 36/28-09-41-14/31557119, підставою для донарахування позивачу зазначеного податкового зобов'язання слугувала податкова інформація щодо відпрацювання ТОВ «Українська нафтогазова компанія», а саме акт від 27.08.2014 року за № 1175/20-38-22-01-04/3776888 про неможливість проведення зустрічної звірки суб'єкта господарювання  ТОВ «Українська нафтогазова компанія» щодо документального підтвердження господарських відносин із платниками податків, їх реальності та повноти відображення в обліку за період 01.06.2012 по 16.01.2014.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, виходив з того, що матеріалами справи підтверджується належним чином та в повному обсязі виконання позивачем зі своїм контрагентом господарських операцій, а відповідач, як суб'єкт владних повноважень, враховуючи, що висновки викладені в акті податкової перевірки не узгоджуються з нормами матеріального права, не довів правомірності прийнятого ним податкового повідомлення-рішення.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновки податкового органу викладені в акті перевірки щодо порушення позивачем положень податкового законодавства в частині формування податкового кредиту за періоди, що перевірялись по взаємовідносинах із ТОВ «Українська нафтогазова компанія» є обґрунтованими, а тому оскаржувані податкові повідомлення-рішення не підлягають скасуванню.

Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Пунктом 198.1 статті 198 Податкового кодексу передбачено, що право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає, зокрема, у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту, згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України, вважається дата тієї події, що відбулася раніше: - дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; - дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається, виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до пункту 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, в якій зазначаються в окремих рядках певні обов'язкові реквізити.

Згідно з пунктом 201.4 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг.

Пунктом 198.6 статті 198 Податкового кодексу України зазначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі, якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.

Таким чином, враховуючи викладені норми Податкового кодексу України, судами попередніх інстанцій вірно зазначено про існування декількох підстав для формування податкового кредиту, а саме: наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної, фактична сплата грошових коштів контрагенту, в сумі визначеній в податковій накладній, а також фактичне виконання господарської операції, за наслідками якої у платника податку на додану вартість виникає право на податковий кредит.

Частиною першою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Із зазначених правових норм вбачається, що податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість та витрати для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток мають бути підтверджені належним чином складеними первинними документами, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції, що стала підставою для формування податкового обліку платника податку.

Також, згідно пунктів 36.1, 36.5 статті 36, пункту 38.1 статті 38, пункту 44.1 статті 44, пункту 47.1 статті 47, пункту 49.2 статті 49 Податкового кодексу України, обчислення, декларування та/або сплата суми податку та збору є персональним податковим обов'язком кожного окремого платника податків, який і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку. Тобто, платник податку несе самостійну відповідальність за порушення ним правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватись на третіх осіб, в тому числі і на його контрагентів.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджено матеріалами справи, у перевіреному податковим органом періоді між позивачем та ТОВ «Українська нафтогазова компанія» укладено договір купівлі-продажу природного газу від 31.07.2012 року № П/12-104, відповідно до  якого постачальник зобов'язується передати покупцю природний газ, а покупець прийняти та оплатити газ на умовах договору (п.1.1. Договору).При цьому п.1.2 зазначеного договору - газ, що продається за цим договором, використовувався покупцем виключно для виробництва теплової енергії, яка споживається бюджетними установами, організаціями  та іншими споживачами.

На підтвердження доводу про реальність господарських операцій, що були проведені в межах договору, позивачем подані до суду виписані контрагентом податкові накладні, зміст та форма яких відповідають вимогам ст. 201 Податкового кодексу України, наказу Мінфіну від 01.11.2011 року № 1379  «Про затвердження форми податкової накладної та Порядку заповнення податкової накладної», тобто у суду відсутні підстави вважати зазначені податкові документи недійсними.

Із наявних у матеріалах справи виписок по рахунку 6311 «Розрахунки з постачальниками» встановлено факт виконання позивачем зобов'язань за спірним правочином шляхом перерахування безготівкових грошових коштів. Факт отримання товару підтверджується наявними у матеріалах справи актами приймання-передачі природного газу. Природний газ, придбаний за спірними правочином газ відображений у бухгалтерському обліку по дебетовому рахунку 23 «виробництво», субрахунку 231 « витрати з виробництва теплової та електричної енергії ТЕЦ».

В матеріалах справи в повному об'ємі наявні первинні документи бухгалтерського та податкового обліку які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій між позивачем та вказаним контрагентом. Зазначені документи, як вірно встановлено судом першої інстанції, складені за результатами проведених операцій та з дотриманням вимог   статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», статті 44, статті 201 Податкового кодексу України, пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку (затверджено Наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 р. № 88, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 р. за № 168/704) і містять у собі відомості щодо змісту та обсягу проведених операцій, які узгоджуються між собою.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на момент здійснення спірного правочину згідно даних ЄДР та Реєстру платників ПДВ офіційного порталу Державної фіскальної служби ТОВ «Українська нафто-газова компанія»: (а) зареєстроване в ЄДР 21.06.2011 року, код ЄДРПОУ 37764888, КВЕД 35.23 «Торгівля газом через місцеві (локальні) трубопроводи»; (б)  зареєстроване як платник податків 26.03.2012 p., індивідуальний податковий номер 377648.820381, зареєстроване як платник ПДВ 29.03.2012 p., свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість №200038360. Реєстрація платника ПДВ анульована 24.06.2014 p.; (в) мало ліцензію АГ № 507498 на провадження господарської діяльності з постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за нерегульованим тарифом, а отже мала належну господарську та податкову правосуб'єктність.

Крім того, на підтвердження доводів щодо реальності  господарських операцій, позивач надав договір  № 2013/Т-ПР-400, який був укладений між ним та ПАТ «Харківміськгаз» щодо транспортування та розподілу природного газу.

Частиною четвертою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що вирок суду в кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

При цьому, передбачене статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судом як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні.

Для спростування преюдиційних обставин, передбачених вказаною статтею, учасник адміністративного процесу, який ці обставини заперечує, наділений правом подати суду належні та допустимі докази, на підставі яких, суд може дійти висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої справи.

Долучена до матеріалів справи ухвала Червонозаводського районного суду м.Харкова від 07.09.2016 р. по кримінальній справі № 646/8865/16-к встановлює вину посадової особи контрагента  позивача, відповідальність за яку  передбачена статтею 205 Кримінального кодексу України, в той же час судом апеляційної інстанції не було  враховано той факт, що вказана особа взяла участь у перереєстрації (придбанні) юридичної особи. Вказані обставини слід враховувати у відповідності до положень  частини четвертої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, вказана ухвала суду від 07.09.2016 р. по цій кримінальній справі містить висновок суду щодо  клопотання прокурора по встановленню протиправності дій контрагентів ТОВ «Українська нафто-газова компанія», відповідно до якого суд зазначає, що в межах кримінальної справи № 32016100110000174  проводилось досудове розслідування тільки стосовно посадової особи «Українська нафто-газова компанія» і тільки стосовно кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 статті 205 КК України.

Таким чином,  вказана обставина не є безумовною підставою для висновку про порушення позивачем податкового законодавства, оскільки норма частини четвертої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до відповідальності), а не щодо інших осіб.

Також, суд зазначає, що господарські  правовідносини щодо газопостачання, які склались між Комунального підприємства «Харківські теплові мережі», ТОВ «Українська нафто-газова компанія» та ПАТ «Харківмісьгаз» мають певні технологічні процеси. Наявність в матеріалах справи технологічної документації щодо отримання природного газу, його розподілу та обсягів, в підписанні яких приймали участь посадові особи вказаних підприємств, подальше вироблення позивачем теплової енергії, на думку суду спростовує  доводи податкового органу щодо нереальності господарських відносин між позивачем та його контрагентом  «Українська нафто-газова компанія».

Таким чином, фактичні обставини об'єктивно засвідчують правомірність формування позивачем податкового кредиту відповідно до первинних бухгалтерських документів та по податковим накладним, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Виходячи з викладеного, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку про те, що господарські операції між позивачем та його контрагентом мали реальний характер, діяльність позивача була спрямована на отримання економічної вигоди від підприємницької діяльності, що зумовлює хибність висновків податкового органу про вчинення платником податків порушень податкового законодавства, щодо неправомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість по взаєморозрахунках з вказаним контрагентом за період, що перевірявся, а відтак, вони не можуть бути покладені в основу спірного податкового повідомлення-рішення.

Вищезазначені положення законодавства та обставини справи судом апеляційної інстанції до уваги прийняті не були. Натомість суд першої інстанції дійшов правомірного висновку визнавши протиправним та скасувавши прийняте податкове повідомлення-рішення від 13.05.2016 № 0000134100.

Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України на підставі  положень статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України скасовує  рішення  суду  апеляційної  інстанції  та  залишає  в  силі  рішення  суду  першої  інстанції,  яке  ухвалено  відповідно  до  закону  і  скасоване  помилково.

На підставі викладеного, керуючись статтями 55, 160, 163, 211, 220, 221, 223, 226, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Здійснити процесуальне правонаступництво відповідача, Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Харкові Міжрегіонального головного управління Державної фіскальної служби, на правонаступника, Офіс великих платників податків Державної фіскальної служби.

Касаційну скаргу Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017  скасувати, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 19.08.2016  залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили з  моменту  проголошення. Заява  про  перегляд  судового  рішення  в  адміністративній  справі  Верховним  Судом  України  може  бути  подана  з  підстав, в  порядку  та  у  строки, що  встановлені статтями 236-238  Кодексу адміністративного судочинства України.

Підписи суддів

[Богдан]

Еще одна новелла от рехформаторов.

И так, рехворматорами придумана адвокатская монополия, т.е. без адвоката по большей категории дел Вы не сможете обратится в суд.

А если Ваш адвокат нихера не делает, то чтобы подать на него жалобу в дисциплинарную комиссию, необхлжимо еще раз заплатить   1762 (сейчас)

 

 

04.01.2018 09:57

171

Встановлено плату за організаційно-технічне забезпечення розгляду скарг до ВКДКА у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб. У разі притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності він має відшкодувати витрати заявника (скаржника).

Такі положення містить рішення Ради адвокатів України «Про встановлення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяв (скарг) до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури регіону та Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури» №203, що набуло чинності 1 січня 2018 року, передає «ЗіБ».

На офіційній сторінці ВКДКА зазначено, що рішенням встановлено та затверджено плату за організаційно-технічне забезпечення розгляду:

– заяв (скарг) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності;

– скарг на рішення дисциплінарних палат КДКА;

– скарг на дії чи бездіяльність КДКА у розмірі одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на день подання заяви (скарги).

Від плати, вказаної в п. 1. цього рішення,

звільняються:

– заявники (скаржники), які мають відповідні пільги щодо звільнення від оплати судового збору та визначені Законом України «Про судовий збір»;

– органи адвокатського самоврядування, їх робочі органи (комітети, центри, комісії та ін.);

– суди, що звертаються з заявами (скаргами) щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для дисциплінарної відповідальності в рамках, наданих їм повноважень процесуальним законодавством України;

– особи, які перебувають у місцях позбавлення, обмеження волі, місцях тимчасового тримання або під вартою, якщо заява (скарга) подана через установу, в якій перебуває скаржник.

У разі відмови, або відкликання своєї заяви (скарги) заявником (скаржником) після внесення плати за організаційно-технічне забезпечення розгляду заяви (скарги), така плата скаржнику не повертається.

Заявник (скаржник) має право на відшкодування витрат, понесених за організаційно-технічне забезпечення розгляду його заяви (скарги), у разі притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності за рахунок адвоката, стосовно якого прийнято відповідне рішення. У свою чергу у разі задоволення ВКДКА скарги адвоката на рішення КДКА, адвокат має право на відшкодування понесених витрат за організаційно-технічне забезпечення

розгляду та підготовку скарги за рахунок заявника (скаржника), який звернувся із заявою (скаргою) до КДКА.

З урахуванням вищевикладеного, у ВКДКА звертають увагу скаржників, що до скарги на рішення дисциплінарної палати КДКА /дії чи бездіяльність КДКА додається копія платіжної квитанції банківської установи про оплату за організаційно-технічне забезпечення її розгляду.

Як зазначили у ВКДКА, усі ці зміни знайшли відображення в оновленій редакції «Положення про порядок прийняття та розгляду скарг щодо неналежної поведінки адвоката, яка може мати наслідком його дисциплінарну відповідальність».

При цьому у ВКДКА нагадали, що згідно з держбюджетом розміри одного прожиткового мінімуму для працездатних осіб цьогоріч встановлені такі: з 1 січня – 1762 грн; з 1 липня – 1841 грн;  з 1 грудня – 1921 грн.

Банківські реквізити ВКДКА для здійснення плати за ОТЗ – тут.