Перейти к содержимому


Фотография

Немного юриспруденции


  • Авторизуйтесь для ответа в теме
Сообщений в теме: 72

#61 Дмитрий Федоренко

Дмитрий Федоренко
  • Администрация
  • 11 421 сообщений

Отправлено 05 Апрель 2017 - 21:26

Днём видел... Феерический п@здец...


  • 0

#62 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 05 Апрель 2017 - 21:44

Что делать? Наверное писать вместо ДНР "ОРДЛО" или "временно оккупированные территории".

Я так понимаю, суду была надана бумажка дныры

суд приобщая и досматривая доказательства назвал бумагу так, как она называется.

Что ни так?

Не может суд приобщая копию паспорта Иванова назвать документ декларацией Петрова.


  • 1

#63 Дмитрий Федоренко

Дмитрий Федоренко
  • Администрация
  • 11 421 сообщений

Отправлено 06 Апрель 2017 - 00:35

17635449_1347274998660318_90635197260559


  • 0

#64 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 09 Апрель 2017 - 11:11

СТАВКИ СУДОВОГО ЗБОРУ ПОЧИНАЮЧИ З 01.01.2017 РОКУ


  • 0

#65 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 07 Июль 2017 - 18:52

А как Вам это? http://www.reyestr.c...Review/66526144

Номер провадження 3/754/2191/17

Справа №754/5866/17

ПОСТАНОВА

Іменем України

      17 травня 2017 року суддя Деснянського районного суду м. Києва Колегаєва С.В., розглянувши матеріали, які надійшли з Управління патрульної поліції м. Києва Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, про притягнення до адміністративної відповідальності відносно ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, гр. України, не працюючого, проживаючого в АДРЕСА_1

про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП,

В С Т А Н О В И В :

26 квітня 2017 року о 03 год. 15 хв. водій ОСОБА_1 рухаючись в м. Києві по вул. Жукова, 17, керував автомобілем «Kia Carens», д.н.з. НОМЕР_1, в стані алкогольного сп'яніння. Медичний огляд на стан алкогольного сп'яніння проводився у встановленому законом порядку в присутності двох свідків, за допомогою приладу «Драгер», результати тесту 2.54%, чим порушив вимоги п. 2.9 (а) ПДР.

Відповідальність за порушення п. 2.9 (а) ПДР України передбачена ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Згідно ст. 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Відповідно до ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

В судовому засіданні свою вину у вчиненні адміністративного правопорушення ОСОБА_1 визнав, та підтвердив зазначені в матеріалах справи обставини, щиро розкаявся, просив суворо не карати.

Вина ОСОБА_1 підтверджується протоколом про адміністративне правопорушення, результатами приладу «Драгер» та іншими матеріалами справи.

Зважаючи на те, що ОСОБА_1 вперше притягується до адміністративної відповідальності, вину свою у вчиненому адміністративному правопорушенні визнав, щиро кається, суддя приходить до висновку про застосування до ОСОБА_1 такого виду адміністративного стягнення, як усне зауваження.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2832842912223 КУпАП,-

ПОСТАНОВИВ:

Визнати ОСОБА_1 винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Закрити провадження по адміністративній справі відносно ОСОБА_1 за вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, обмежившись усним зауваженням.

Постанова може бути оскаржена до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня винесення постанови.


  • 1

#66 Дмитрий Федоренко

Дмитрий Федоренко
  • Администрация
  • 11 421 сообщений

Отправлено 07 Июль 2017 - 21:27

Оху...ть!!!

А так можно было?


  • 2

#67 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 20 Июль 2017 - 08:11

001-1.jpg
002-1.jpg


в ухвалі суду зазначається, що статус потерпілого згідно КПК України, особа набуває автоматично за наявності заподіяння майнової, моральної шкоди. Також необхідно враховувати, що факт заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням може бути остаточно встановлений обвинувальним вироком суду.
Окрім того суд зазначив, що на момент визнання особи потерпілою необхідно виходити із презумпції заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням, враховуючи достатні дані про такий факт. При цьому для визнання особи потерпілою достатньо спричинення особі якогось одного із перелічених видів (моральна, матеріальна) шкоди.
Тобто, на думку суду, особа при залученні до кримінального провадження потерпілим не повинна доводити розмір збитків заподіяних правопорушенням або розмір іншої шкоди. Це повинен встановлювати суд, під час винесення вироку.


  • 1

#68 Seeker

Seeker
  • Пользователи
  • 113 сообщений

Отправлено 05 Сентябрь 2017 - 16:22

Оху...ть!!!

А так можно было?

:gha:


  • 0

#69 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 17 Сентябрь 2017 - 15:12

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 

23 серпня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І., 
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., 
Романюка Я.М., Сімоненко В.М., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради про відшкодування ядерної шкоди заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на Чорнобильській атомній електростанції, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:
 
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Управління соціального захисту населення виконавчого комітету Славутицької міської ради Київської області (далі – Управління) про відшкодування шкоди.

Позивачка зазначала, що у зв'язку з виконанням нею службових обов’язків з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з 1986 по 1991 рік на роботах у зоні іонізуючого випромінювання її здоров’ю завдано шкоди, внаслідок чого вона отримала ІІ групу інвалідності (довічно), що підтверджується висновком МСЕК від 28 червня 1994 року. 

ОСОБА_1 вказувала, що відповідно до статті 1189 Цивільного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), Віденської конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду від 25 травня 1963 року, Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» вона має цивільне право на відшкодування ядерної шкоди, заподіяної здоров’ю на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС. 

Станом на квітень 2016 року Управління не виплатило їй, як інваліду ІІ групи, одноразову грошову компенсацію за шкоду, заподіяну здоров’ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». 

Посилаючись на зазначені обставини, позивачка просила стягнути з відповідача на свою користь 62 тис. 10 грн на відшкодування шкоди, пов'язаної з невиплатою їй, як інваліду ІІ групи, відповідачем одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». 

Славутицький міський суд Київської області ухвалою від 27 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 8 серпня 2016 року, у відкритті провадження у даній справі відмовив на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 вересня 2016 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі з підстав, передбачених статтею 328 ЦПК України.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року ОСОБА_1 просить скасувати вказану ухвалу та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції у порядку цивільного судочинства з передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції пункту 1 частини другої статті 122 та пункту 5 частини четвертої статті 328 цього Кодексу при оскарженні судового рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положенням пункту 2 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права – при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Відмовляючи у відкритті провадження в справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_1, звертаючись до суду з даним позовом, оскаржувала бездіяльність Управління, яка полягала у невиплаті їй, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Отже, такий спір є публічно-правовим та підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Разом з тим, у наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, керувався тим, що, пред'являючи позов, ОСОБА_1 просила стягнути з управління соцзахисту на свою користь 6 тис. 770 грн як шкоду, пов'язану з невиплатою щорічної допомоги на оздоровлення, а з урахуванням положень статті 1 ЦПК України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1, 15 ЦПК України, статей 2, 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України).

Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм процесуального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

У справі, яка переглядається, суд установив, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 просить стягнути з Управління на свою користь 62 тис. 10 грн шкоди, пов'язаної з невиплатою їй, як інваліду ІІ групи, одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, у розмірі 45 мінімальних заробітних плат, що передбачено частиною другою статті 48 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Оскільки, як зазначає ОСОБА_1, невиплатою Управлінням одноразової грошової компенсації за шкоду, заподіяну здоров'ю при виконанні трудових обов'язків на роботах з ліквідації наслідків ядерної аварії на ЧАЕС, як інваліду ІІ групи їй завдано шкоди, тобто порушено її цивільне право, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли передчасного висновку про непоширення цивільної юрисдикції на цей спір, тому рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі. 

Керуючись пунктом 2 частини першої статті 355, статтями 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 вересня 2016 року скасувати, справу передати до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий: В.І. Гуменюк 
Судді:
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі за № 6-1093цс17

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Суддя Верховного Суду України В.І. Гуменюк

Постанова від 23 серпня 2017 року № 6-1093цс17

http://www.scourt.go...225819B0043F0F9


  • 1

#70 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 30 Октябрь 2017 - 12:49

Лист вид 12.01.2017 № 9-49/0/4-17

 

ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ УЗАГАЛЬНЕННЯ
про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування

 

Висновки

1. Під час розгляду скарг на бездіяльність, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, слідчим суддям необхідно враховувати, що КПК дійсно передбачає внесення до ЄРДР відомостей на підставі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин щодо ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не достатньо об'єктивних даних навіть для попередньої констатації наявності або відсутності ознак складу злочину. Саме тому апелювати на цьому етапі до положень ст. 2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності, недоцільно.

2. Якщо особа звертається з певним документом до органів, відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов'язаних із вчиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то це звернення недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних справах (тобто в порядку Закону України "Про звернення громадян"). Також неправильно (з цих же міркувань) розглядати заяви, які, на думку уповноважених суб'єктів органів досудового розслідування, містять відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст. 214 КПК, а які таких відомостей не містять, - за правилами Закону України "Про звернення громадян", оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна для цих двох видів звернень.

Отже, якщо зі звернення особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчать про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК.

3. З метою належного дотримання процесуальних вимог щодо розгляду скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, слідчим суддям необхідно зважати на те, що такі вимоги не передбачають здійснення оцінки обґрунтованості заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а передбачають лише обов'язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення, які вона надає усвідомлено для реалізації відповідними органами завдань кримінального провадження.

4. Проблемним у судовій практиці є питання моменту, з якого починається обчислення строку звернення зі скаргою на зазначений вид бездіяльності. Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 214 КПК, згідно з якою внесення відомостей до ЄРДР здійснюється не пізніше 24 годин після подання заяви, а також положення ч. 5 ст. 115 КПК, відповідно до якої при обчисленні строків днями не береться до уваги той день, від якого починається строк, 10-денний строк для подання скарги на оскаржуваний вид бездіяльності починається з дня, наступного за тим, в який закінчився перебіг 24-годинного строку для реєстрації відомостей. Наприклад, якщо такий 24-годинний строк завершився о 20 год. 07 жовтня, то перебіг строку оскарження починається з 08 жовтня.

5. Результати аналізу ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна, свідчать про те, що аргументом сторони обвинувачення, яким ця сторона послуговується для підтвердження законності залишення майна у володінні органів досудового розслідування та відсутності підстав для його повернення, є визнання такого майна речовими доказами. Однак слід враховувати, що якщо ці докази були одержані під час обшуку і не були визначені в ухвалі про обшук як майно, для виявлення якого надано дозвіл на обшук, визнання такого майна речовими доказами без звернення з клопотанням про його арешт не може вважатись належним порядком забезпечення правомірності володіння відповідним майном органами досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів щодо зобов'язання повернення такого майна.

6. У ч. 1 ст. 304 КПК встановлено строки звернення особи зі скаргою, у тому числі на бездіяльність, які становлять 10 днів з моменту такої бездіяльності. Однак, на відміну від бездіяльності, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, та бездіяльності, що полягає у нездійсненні окремих процесуальних дій, які слідчий чи прокурор зобов'язані вчинити, бездіяльність з неповернення майна слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту ч. 5 ст. 171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов'язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов'язку у зазначених суб'єктів виникає інший обов'язок - негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов'язку є винятково його виконання. Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого.

7. Результати аналізу судової практики свідчать, що у зв'язку з хибним розумінням скаржниками бездіяльності, яка полягає у нездійснення інших процесуальних дій, які слідчий, прокурор зобов'язані вчинити у визначений КПК строк, слідчі судді приймають багато ухвал про відмову у відкритті провадження відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК з тих підстав, що скарга подається на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка не підлягає оскарженню. Так, бездіяльність, яка підлягає оскарженню відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, передбачає три обов'язкові ознаки: 1) слідчий або прокурор наділені обов'язком вчинити певну процесуальну дію; 2) така процесуальна дія має бути вчинена у визначений КПК строк; 3) відповідна процесуальна дія слідчим чи прокурором у встановлений строк не вчинена. Таким чином, наведена норма дозволяє звернутися до суду зі скаргою не на будь-яку бездіяльність, а лише щодо обов'язків, строк виконання яких чітко регламентований кримінальним процесуальним законодавством.

8. КПК не передбачає обов'язку посадових осіб органів досудового розслідування приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою, оскільки згідно з ч. 2 ст. 55 КПК права та обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Отже, з цього моменту така особа, за відсутності постанови про відмову у визнанні потерпілим, відповідно до ст. 220 КПК може вносити клопотання про вчинення процесуальних дій, які мають бути розглянуті, зокрема і щодо такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про процесуальні права та обов'язки.

Враховуючи наведене, правильною є практика слідчих суддів, які відмовляють у відкритті провадження за скаргами, зумовленими бездіяльністю щодо визнання потерпілим, оскільки КПК не зобов'язує вчиняти такі дії слідчого чи прокурора. Водночас слід зважати, що потерпілий може звертатись з іншими клопотаннями, пов'язаними з його статусом, до слідчого та прокурора, бездіяльність щодо реагування на які є предметом оскарження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

9. Слідчим суддям необхідно враховувати, що якщо особа звернулась із клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії, однак воно залишилось без реагування або без належного реагування (наприклад, не було розглянуте або було розглянуте в частині) слідчого, то в такому випадку правомірним є оскарження такої бездіяльності відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. Однак, якщо клопотання розглянуто, а в його задоволенні було відмовлено, то така відмова є предметом оскарження винятково відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК.

Водночас слід зважати і на те, що бездіяльність стосовно відсутності реагування на відповідні клопотання про вчинення певних процесуальних, зокрема слідчих (розшукових) дій, може бути предметом оскарження лише тоді, коли скаржник попередньо ініціював вчинення таких дій, звертаючись з відповідним клопотанням до слідчого. За відсутності такого попереднього клопотання слідчі судді приймають обґрунтовані рішення про відмову у відкритті провадження за скаргою.

10. Правова природа оскарження постанов про закриття кримінального провадження слідчого та прокурора передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку закриття кримінального провадження посадовими особами органів досудового розслідування, а й підстав його закриття.

11. Особливість розгляду скарг на постанову про закриття кримінального провадження полягає в тому, що КПК передбачає альтернативний порядок оскарження постанов про закриття кримінального провадження, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 284 КПК прокурор протягом 20 днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв'язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом 10 днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Таким чином, крім процесуальної можливості оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження до слідчого судді, відповідна особа може оскаржити таку постанову і звернувшись до прокурора. Враховуючи наведе, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли під час розгляду слідчим суддею скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження виявляється, що ця постанова вже скасована прокурором, що призводить до закриття провадження з розгляду скарги слідчим суддею.

За умови встановлення наведених обставин, крім рішення про закриття провадження, слідчі судді приймають рішення про залишення скарги без розгляду або про відмову у задоволенні скарги. Водночас, враховуючи те, що ст. 305 КПК, у тому числі для випадків розгляду такої скарги, передбачає процесуальну можливість закриття провадження, саме таке процесуальне рішення слід приймати за відповідних обставин.

12. Складності у судовій практиці виникають під час вирішення питання дотримання строків звернення зі скаргою на постанову про закриття провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК скарга на рішення слідчого чи прокурора може бути подана особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці досить частими є випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом.

У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови.

13. Враховуючи важливість інституту закриття кримінального провадження для належної реалізації прав осіб, пов'язаних із вчиненням кримінального правопорушення, ухвали слідчих суддів, які постановляють за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження, мають містити відповіді на всі доводи скаржника, які зумовили звернення до слідчого судді.

14. Однією з підстав зупинення досудового розслідування, вичерпний перелік яких регламентований ст. 280 КПК, є те, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Зупинення досудового розслідування з цієї підстави передбачає існування формальних підтверджень наведених обставин і обґрунтовану констатацію відповідних фактів посадовими особами органів досудового розслідування. Зокрема, констатації факту переховування особи має передувати вчинення сукупності дій, спрямованих на визначення його місцезнаходження. Недотримання наведених вимог призводить до скасування слідчими суддями процесуальних рішень про зупинення досудового розслідування. Одноразова неможливість вручення процесуального документа не може сама по собі свідчити про те, що особа переховується від органів слідства.

15. Розглядаючи скарги на зупинення досудового розслідування, необхідно враховувати, що зупинення розслідування у кримінальних провадженнях щодо декількох підозрюваних з підстав, які стосуються лише одного підозрюваного, фактично може перешкодити реалізації своїх прав у кримінальному провадженні іншому підозрюваному. З огляду на це у судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ є випадки скасування постанов слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, якщо таке зупинення було зумовлено підставами стосовно одного підозрюваного у провадженнях, які здійснюються щодо декількох підозрюваних. Під час розгляду цієї категорії скарг необхідно з'ясувати можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо особи, обставини кримінального провадження стосовно якої зумовлюють зупинення досудового розслідування, оскільки цього вимагають положення ч. 3 ст. 280 КПК, у якій встановлено, що якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних.

16. Під час розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, необхідною передумовою прийняття правильного рішення щодо наявності чи відсутності реальних загроз для осіб, до яких може бути застосовано заходи безпеки, перелік яких регламентований Законом України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", є належна оцінка всіх обставин справи, зокрема, виду суспільно небезпечного діяння, потенційних чи реальних підозрюваних, їх дій після початку досудового розслідування тощо. Слідчі судді зобов'язані здійснювати належний контроль за дотриманням гарантій, встановлених нормативно-правовим актом, метою якого є захист осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

17. Неоднаково у судовій практиці вирішується питання формулювання резолютивної частини ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, оскільки в одних випадках у таких ухвалах слідчі судді обмежуються формулюванням рішення про скасування постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки, а в інших поряд із таким рішенням зобов'язують посадових осіб органів досудового розслідування вжити конкретних заходів безпеки.

Формулювання резолютивної частини в таких випадках залежить від конкретного предмета розгляду: якщо слідчим чи прокурором не було належним чином розглянуто питання про застосування заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя може їх зобов'язати відповідне питання розглянути; якщо ж таке питання було розглянуте і особі було необґрунтовано відмовлено в застосуванні заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя уповноважений зобов'язати відповідальну особу такі заходи застосувати.

18. По-різному вирішуються і питання формулювання положень резолютивної частини ухвали слідчого судді в разі скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. В одних випадках слідчі судді постановляють рішення зобов'язати слідчого визнати скаржника потерпілим, а в інших - обмежуються рішенням про скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. Перший з наведених підходів не враховує положень кримінального процесуального законодавства, яке не передбачає прийняття процесуального рішення про визнання потерпілим. Саме тому за умови скасування відповідних постанов слідчим суддям доцільно в резолютивній частині формулювати рішення лише про таке скасування.

19. Розглядаючи скарги на постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, слід зважати на те, що відповідно до ч. 1 ст. 40 КПК слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Згідно з ч. 5 ст. 40 КПК слідчий, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку забороняється. Таким чином, розглядаючи скарги на відмову в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, слідчим суддям необхідно співвідносити вимоги ст. 220 КПК з іншими процесуальними вимогами щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, зокрема встановленими ст. 40 КПК. Саме тому слід зважати на те, що процесуальне законодавство не передбачає обов'язку посадових осіб органів досудового розслідування вчиняти всі дії, які ініціюються учасниками кримінального провадження, оскільки такі дії в певних випадках можуть бути недоцільними, а інколи - передчасними або взагалі перешкоджати досягненню завдань кримінального провадження.

20. Результати аналізу судової практики розгляду скарг на рішення, дії, бездіяльність під час досудового розслідування свідчать про те, що в окремих випадках недотримання встановленого строку їх розгляду зумовлено незалежними від слідчого судді причинами. Зокрема, це стосується строків витребування матеріалів кримінального провадження, дослідження яких є невід'ємною умовою прийняття обґрунтованого рішення за результатами розгляду скарги на постанову слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження. Незважаючи на те що стосовно цієї категорії скарг встановлено більш тривалий строк розгляду, порівняно з іншими скаргами, згідно з інформацією, наданою апеляційними судами, процесуальні строки в таких випадках порушуються через те, що витребувані матеріали надходять на запит суду лише через 7 - 10 днів з моменту їх витребування.

21. У контексті вирішення питання про дії суду в разі відсутності скаржника, який заявив клопотання про розгляд скарги без його участі, а також належним чином повідомленого скаржника, який не з'явився на такий розгляд, слід зважати на те, що слідчим суддям доцільно у таких випадках залишати скаргу без розгляду.

22. Правильною є практика судів апеляційної інстанції, які в разі неправильного застосування слідчим суддею положень частин 2 і 4 ст. 304 КПК, скасовують відповідні ухвали, а скарги направляють на розгляд слідчому судді для прийняття процесуального рішення (задоволення скарги чи відмови в її задоволенні або повернення чи відмови у відкритті провадження з інших підстав тощо), з урахуванням викладених у рішенні суду апеляційної інстанції мотивів. З огляду на це, суд апеляційної інстанції уповноважений скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу винятково стосовно підстав повернення чи відмови у відкритті провадження за скаргою (наприклад, визнати, що скарга подана з дотриманням встановленого КПК строку, або визнати, що відповідне рішення, дія чи бездіяльність підлягають оскарженню). Це зумовлює новий розгляд скарги слідчим суддею місцевого суду.

23. Різні рішення, з огляду на недостатню врегульованість цього питання у процесуальному законі, суди апеляційної інстанції приймають в разі констатації неправильного вирішення слідчим суддею питання щодо підстав для повернення скарги чи відмови у відкритті провадження за нею. В одних випадках в ухвалах апеляційних судів зазначається про направлення скарги особи на розгляд слідчому судді по суті, а в інших - поряд із висновком стосовно неправильного вирішення процесуального питання приймається рішення про направлення скарги слідчому судді для вирішення питання про відкриття провадження.

У зв'язку із цим необхідно враховувати, що суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді в межах заявлених нею вимог і не наділений повноваженням перевіряти відповідність скарги на рішення, дії чи бездіяльність усім вимогам, встановленим главою 26 КПК. Так, наприклад, констатуючи неправомірність відмови у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції не уповноважений здійснювати перевірку дотримання особою строків звернення з відповідною скаргою до слідчого судді. Таким чином, прийняття судом апеляційної інстанції рішення про направлення скарги слідчому судді для розгляду по суті може бути передчасним, оскільки поряд із факторами, які стали підставою апеляційного оскарження, процесуальне значення мають й інші фактори, які можуть свідчити про неможливість розгляду скарги по суті. Отже, під час підготовки ухвал суддям апеляційної інстанції доцільно в резолютивній частині використовувати формулювання, які передбачали б виконання слідчим суддею всіх процесуальних вимог, пов'язаних з розглядом скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування, а не лише її розгляд по суті.

 

Голова Вищого спеціалізованого
суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ

Б. І. Гулько


  • 1

#71 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 01 Ноябрь 2017 - 17:52

Право користування житлом може бути припинено судом на підставі ст. 406 ЦК України – «припинення сервітуту», при цьому користувач виселяється (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-2931цс16)

 

 П О С Т А Н О В А

                                                                                           І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И

15 травня 2017 року

 

                           м. Київ


Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого

суддів:

 

Охрімчук Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

 

Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

 

 


розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – Козелецький районний сектор Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області, про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про вселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення з будинку та зняття з реєстрації.     

Позивачка зазначала, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, зареєстрованим КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року, однак у цьому будинку не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2.

У будинку АДРЕСА_1 зі згоди позивачки поселились її син з дружиною    ОСОБА_2, шлюб між якими розірвано на підставі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 2 липня 2014 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 з реєстрації не знялась, проте проживає в іншому місці.

Посилаючись на те, що добровільно знятись із реєстрації у спірному житловому будинку відповідачка відмовляється, без поважних причин не проживає в цьому будинку понад 6 місяців, позивачка просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування жилим приміщенням з підстав, передбачених статтями 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК УРСР).

До початку розгляду справи позивачка змінила предмет позову, посилаючись на те, що відповідачка відмовляється добровільно виселитись із належного їй житлового будинку та знятись із реєстрації, чим порушує її право як власника будинку володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю, просила усунути перешкоди в користуванні зазначеним житловим будинком з підстав, передбачених статтями 317, 319, 391 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) шляхом виселення з нього відповідачки та зняття її з реєстрації в Козелецькому районному секторі Управління державної міграційної служби України в Чернігівській області.

У березні 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про вселення, мотивуючи свої вимоги тим, що після розірвання шлюбу колишній чоловік, ОСОБА_3, виселив її з донькою з будинку, їхніх особистих речей не повернув.

Козелецький районний суд Чернігівської області рішенням від  11 червня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: виселив ОСОБА_2 із житлового будинку АДРЕСА_1. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 суд відмовив. У задоволенні зустрічного позову  ОСОБА_2 суд також відмовив.             

Апеляційний суд Чернігівської області 15 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив. Зустрічний позов ОСОБА_2 суд задовольнив: вселив ОСОБА_2 у житловий будинок за вказаною адресою.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ    ухвалою 23 грудня 2015 року рішення апеляційного суду залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 січня, 22 лютого, 6 квітня (дві ухвали), 1 і 6 червня, 27 вересня і 19 жовтня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 5 листопада 2014 року.            

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

 Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 24 грудня 2012 року, виданого виконавчим комітетом Крехаївської сільської ради Козелецького району Чернігівської області та зареєстрованого в КП «Ніжинське МБТІ» 24 грудня 2012 року.

ОСОБА_1 з 16 березня 1989 року зареєстрована та постійно проживає в будинку АДРЕСА_2.

Її син ОСОБА_3 перебував у шлюбі з ОСОБА_2, у зв’язку із чим остання була вселена до житлового будинку АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_1, і яка як власник надала право ОСОБА_2 користуватися цим житловим будинком.

Згідно з довідкою про склад сім’ї від 27 вересня 2013 року до членів сім’ї  ОСОБА_2 належали ОСОБА_3 – колишній чоловік та ОСОБА_4 – дочка.

Згідно із заявою ОСОБА_1 до сільської ради від 14 липня 2014 року ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з ОСОБА_3 виселилась зі спірного житлового будинку 6 липня 2014 року разом з дитиною і на час розгляду справи судом за вказаною адресою не проживала. 

Відповідно до акта від 30 січня 2015 року, складеного депутатом Крехаївської сільської ради та членом виконкому Крехаївської сільської ради в присутності власника житлового будинку ОСОБА_1 було оглянуто зазначений житловий будинок та встановлено, що ОСОБА_2 у ньому не проживає, особистих її речей немає.

Згідно з довідкою виконкому Крехаївської сільської ради ОСОБА_2 зареєстрована АДРЕСА_1, але фактично проживає АДРЕСА_3, починаючи із  6 липня 2014 року.

ОСОБА_2 відмовляється добровільно знятись з реєстрації у спірному житловому будинку.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що в силу положень частини другої статті 64, частини четвертої статті 156 ЖК УРСР відповідачка не була членом сім’ї власника спірного житлового будинку, оскільки ніколи не проживала разом з нею у спірному житлі, не вела з нею спільного господарства.  Отже, відповідно до положень статті 391 ЦК України позивачка як власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном, оскільки відповідачка добровільно відмовилась від користування чужою власністю.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що за наявності факту проживання відповідачки із сином власниці спірного житлового будинку та спільного користування цим житлом ОСОБА_2 відповідно до положень статті 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України має право на користування зазначеним будинком, у чому колишній чоловік чинить їй перешкоди.    

Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 квітня 2016 року (№ 6-26949ск15) суд касаційної інстанції зазначив про те, що з урахуванням норм статті 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, позивачка, яка забезпечена житлом в іншій квартирі, співвласником якої вона стала в порядку приватизації, не має права користування спірною квартирою, власником якої є її колишній чоловік.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 64, 156 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.  

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушним.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка є власником спірного житлового будинку, у якому не проживає, оскільки зареєстрована та постійно проживає в іншому будинку; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв’язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового будинку, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним.

Відповідачка спільно з власником спірного житлового будинку не проживала, спільним побутом не була пов’язана; після розірвання шлюбу з сином позивачки вибула із зазначеного житлового будинку, має інше житло, у якому проживає.   

За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що право відповідачки на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України.

Такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння ухвалі суду касаційної інстанції.

З огляду на сутність установлених правовідносин висновок суду першої інстанції про те, що на ці правовідносини не поширюються норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, є обґрунтованим. 

Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, помилково застосували до спірних правовідносин норми статей 64, 156 ЖК УРСР, статті 405 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:   

- від 27 січня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до цього ж суду, зазначивши, що норми статті 405 ЦК України слід застосовувати саме до членів сім’ї, за якими зберігається право користування житловим приміщенням, яке не належить їм на праві власності, за умови відсутності такого користувача в ньому не більше року, а не до колишніх власників житлового приміщення;

- від 22 лютого 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції у незміненій частині та суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим будинком зі зняттям їх з реєстрації та усунення перешкод позивачу у здійсненні права користування і розпорядження цим будинком шляхом виселення позивачів зі спірного будинку, оскільки право членів сім’ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, на користування цим жилим приміщенням може існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якої вони є, однак відповідачі не були членами сім’ї позивача; 

- від 6 квітня 2016 року (№ 6-37459ск15) та 1 червня 2016 року, у яких суд касаційної інстанції скасував судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій з направленням справ на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав допущення судами порушень норм ЦПК України, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення справи;

- від 19 жовтня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність правових підстав для виселення відповідачів зі спірного житлового будинку, оскільки відповідачі у встановленому законом порядку зареєструвались у цьому будинку, вони є колишніми членами сім’ї позивача, отже, у законний спосіб набули право користування житловим приміщенням у спірному будинку;

 - від 6 червня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що з припиненням права власності колишнього власника на спірне приміщення втрачається й право користування ним у членів його сім’ї, тому відповідачка, яка вселилась до спірної квартири та проживає в ній як член сім’ї колишнього власника квартири, з яким вона перебувала в шлюбі та який розірвано, не має права користування спірною квартирою;

- від 27 вересня 2016 року, у якій суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що особа, будучи членом сім’ї попереднього власника спірної квартири, із переходом права власності до нового власника, втратила право користування нею, оскільки воно є похідним від прав власника, членом сім’ї якого вона була, а її реєстрація у квартирі обмежує право власності нового власника, зокрема, користування і розпорядження своїм майном.  

Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

На обґрунтування передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності ухвали суду касаційної інстанції, яка переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 64, 116, 156, 157 ЖК УРСР, частини першої статті 405 ЦК України заявниця надала постанову від            5 листопада 2014 року, у якій Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що аналіз норм статей 383, 391, 405 ЦК України та статті 156 ЖК УРСР дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім’ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім’ї.

Таким чином, судове рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не суперечить викладеному в зазначеній постанові Верховного Суду України висновку.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити. 

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  23 грудня 2015 року та рішення Апеляційного суду Чернігівської області від 15 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Козелецького районного суду Чернігівської області від 11 червня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої  статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.


  • 1

#72 Богдан

Богдан
  • Администрация
  • 18 549 сообщений

Отправлено 03 Ноябрь 2017 - 12:13

Законопроект №6232 про внесення змін до процесуальних кодексів, який був розглянутий та прийнятий Верховною Радою у відносно рекордні півроку, став об’єктом для досліджень багатьох правників та журналістів.

Звичайно ж, найбільшу увагу привертають зміни, що стосуються безпосередньо ведення судового процесу: адвокатська монополія, малозначні спори, зразкові та типові справи, електронний суд, заходи процесуального примусу та багато іншого. Натомість невелика увага приділяється четвертому розділу законопроекту, в якому зазначені зміни, що вносяться більш ніж до 25 законодавчих актів.

Зокрема, зміни вносяться до Закону "Про судовий збір", зокрема в частині ставок судового збору.

На законодавчому рівні закріплюється максимальний розмір судового збору, який може сплачуватись юридичною особою за подання позовної заяви майнового характеру. Так, за подання до суду такої заяви сплачується судовий збір у розмірі 1,5% ціни позову, але не менше 1 і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму. Аналогічна максимальна межа встановлюється і за подання позовних заяв (майнового характеру) до господарського та до адміністративного судів. Зауважимо, що, як повідомив голова парламентського комітету з питань правової політики і правосуддя Руслан Князевич, в первинному тексті законопроекту (що приймався в першому читанні), пропонувалось збільшити мінімальний розмір судового збору та підняти його з 1,5% до 2% ціни позову, однак в подальшому від цієї ідеї відмовились.

Зменшується розмір судового збору, що справляється за подання заяви про видачу судового наказу, з 0,5 (для юридичних осіб) чи 0,2 (для фізичних осіб) до 0,1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Водночас встановлюється вимога про сплату судового збору за подання заяви про скасування судового наказу у розмірі 0,05 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (до цього за подання такої заяви судовий збір не справлявся). Аналогічні розміри встановлені і за подання відповідних заяв в господарському процесі.

Спочатку законопроектом планувалось переглянути ставки судового збору, однак під час його доопрацювання ці положення прибрали. Водночас, як повідомила пресі народний депутат Олена Сотник, судовий збір не підвищується для суду першої інстанції, однак для тих, хто захоче подати апеляцію або касацію, підвищується. Так, згідно положень законопроекту ставка судового збору за подання апеляційної скарги збільшується з 110% до 150% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, а за подання касаційної скарги – з 120% до 200% ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви в розмірі оспорюваної суми.

Саме це положення викликало певний резонанс серед громадськості та юристів. У ЗМІ з'явились заголовки новин на кшталт «Суди для багатіїв», а народний депутат від партії «Батьківщина» Юрій Одарченко прокоментував це положення, навівши для прикладу таку ситуацію: «…Простий українець не отримав судову повістку, бо за цим законом її опублікували на якомусь сайті, про який він не знає, і банк стягнув з нього, припустимо, 5 тисяч гривень. Так от, щоб оскаржити це рішення, українець має сплатити – увага! – державі 2,4 тисячі гривень, а за касаційну  скаргу – 3,2 тисячі гривень при ціні позову 5 тисяч гривень…».

Зрозуміло, що зростання розміру ставки судового збору за оскарження судових рішень певним чином обмежить права незадоволених сторін процесу на таке оскарження, однак варто визнати, що ставки судового збору не вперше так радикально підвищуються (згадати хоча б 2015 рік), а судових справ на розгляді у судах залишається все ще значна кількість. До того ж, можливо, збільшення розміру судового збору сприятиме розвитку в Україні медіації, посередництва, переговорів як альтернативних по відношенню до судового способів вирішення спорів, які, до речі, надзвичайно поширені за кордоном. Також, варто зауважити, що рішення по деяких категоріях справ (наприклад, малозначних спорах) взагалі не можна оскаржувати в касаційній інстанції згідно згаданого законопроекту (окрім певних винятків), а тому збільшення ставок судового збору їх не стосуватиметься.

Скасовується плата за видачу дубліката судового наказу та виконавчого листа та за роздрукування технічного запису судового засідання.

Запроваджується пільговий коефіцієнт 0,8 для пониження розміру ставки судового збору, який встановлюється профільним законом, у разі подання до суду процесуальних документів в електронній формі, а не паперовій. Це пов’язано із запровадженням так званого електронного суду. Тобто суд розглядатиме справу за матеріалами в електронній формі, хоча й залишається можливість подати в суд та отримати від суду документи у звичайній паперовій формі, однак потім апарат суду переводитиме документи в електронну форму. Як зазначалось вище, подача документів до суду в електронній формі коштуватиме дешевше, до того ж сплачувати судовий збір можна буде і онлайн.

Із пільговиків по сплаті судового збору виключаються Пенсійний фонд України та його органи, органи Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України, місцеві адміністрації та органи Держпраці,які в подальшому зобов’язитимуться сплачувати судовий збір на загальних умовах.

Закріплюється можливість сплати судового збору не лише готівковим чи безготівковим способом, але й через платіжні системи в Інтернеті у режимі реального часу.

Передбачається можливість повернути 50% сплаченого судового збору, зокрема, у таких випадках: у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення, відмови позивача від позову чи визнання позову відповідачем. Як зазначалось вище, це положення сприятиме мирному врегулюванню спору за допомогою альтернативних способів та знаходженню консенсусу між сторонами.

Встановлюється перелік умов, за наявності яких суду надається право відстрочити або розстрочити сплату судового збору. Зокрема, це допускається, якщо розмір судового збору перевищує 5% розміру річного доходу позивача. Тобто, якщо людина отримує щомісяця 3200 грн, то їй можуть відстрочити чи розстрочити сплату судового збору, якщо його розмір складає більше 1920 грн. Окрім цього, допускається відстрочення чи розстрочення судового збору, якщо позивачами є військовослужбовці; батьки дитини до 14 років або дитини-інваліда, якщо інший з батьків не сплачує аліменти; одинокі матері (батьки) дитини до 14 років або дитини-інваліда; члени малозабезпеченої чи багатодітної сім'ї; якщо позивач діє в інтересах малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена. Також суд може відстрочити чи розстрочити сплату судового збору, якщо подано позов про захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав чи про відшкодування шкоди здоров'ю.

Як бачимо, досить цікавими є положення, що засвідчують одночасне підвищення ставок судового збору за оскарження рішень суду, і  можливість повернути частину сплаченого судового збору при мирному врегулюванні спору. Водночас можна зауважити, що законодавцем з невідомої причини залишено поза увагою колізійне питання про звільнення споживачів від сплати судового збору, що є дуже болючим для практиків. Також поки що в українських судах не запрацював (і не відомо коли запрацює) електронний суд (в розумінні нового законопроекту) і, як наслідок, звертатись до суду в електронній формі неможливо. Тому повністю оцінити вплив та значення положень нового закону стосовно судового збору  можна буде лиш після запуску електронного суду та ухвалення перших судових рішень з цих питань.

http://protokol.com....o_sudoviy_zbir/


  • 0

#73 Дмитрий Федоренко

Дмитрий Федоренко
  • Администрация
  • 11 421 сообщений

Отправлено 03 Ноябрь 2017 - 14:41

Отлично, *лять!

Суд всё больше и больше недоступен как инструмент решения споров...


  • 1